Містечко Славутич на Чернігівщині особливе — передусім через близькість до Чорнобильської атомної електростанції. Не територіальну, а професійну; це місто енергетиків, яке створили для працівників ЧАЕС після аварії у 1986 році. Саме тут мешкає більшість тих, хто і досі обслуговує вже зупинені ядерні енергоблоки в Зоні відчуження. Вони точно знають, що і як потрібно робити. Саме зі Славутича 24 лютого на зміну поїхали фахівці, які фактично опинилися у заручниках російських військових майже на місяць. Лише нещодавно їх змінили добровольці — які тепер теж заручники, бо невідомо хто і коли зможе замінити їх. «Бо хтось же має це робити».
Містечко Славутич на Чернігівщині особливе — передусім через близькість до Чорнобильської атомної електростанції. Не територіальну, а професійну; це місто енергетиків, яке створили для працівників ЧАЕС після аварії у 1986 році. Саме тут мешкає більшість тих, хто і досі обслуговує вже зупинені ядерні енергоблоки в Зоні відчуження. Вони точно знають, що і як потрібно робити. Саме зі Славутича 24 лютого на зміну поїхали фахівці, які фактично опинилися у заручниках російських військових майже на місяць. Лише нещодавно їх змінили добровольці — які тепер теж заручники, бо невідомо хто і коли зможе замінити їх. «Бо хтось же має це робити».
Днями з’явилися повідомлення, що росіяни добралися до Славутича і ніби робили спроби його окупувати. Повідомлялося, що окупанти захопили мера в полон, та встановили контроль над містом енергетиків. Майже без пострілів. Проте у самому місті їх зараз немає — люди мирним протестом змусили загарбників піти з міста. Умовою росіян було роззброїти мешканців та прибрати українську поліцію. Зараз навколо міста блокпости російської армії, але у самому місті військових немає.
Олександр Купний, житель міста Славутич та ліквідатор, розповів «Слідству.Інфо», що відбувалося у містечку від початку війни до сьогодні. І чому його не спіткала доля інших окупованих міст.
Відпочатку війна наче оминала нас. Вона була довкола. Над нами літали літаки. За звуками авіації, гелікоптерів, ракет було зрозуміло, що це з Білорусі йде все на південь — на Київ, щось на Чернігів. Сам Славутич залишався осторонь, але розуміння того, що рано чи пізно прийдуть і до нас, було.
Бо взяти під контроль Чорнобильську зону і залишити Славутич безконтрольним, напевно, було б нелогічно з їхнього боку. Місто все одно повинні контролювати загарбники, бо це персонал, який експлуатує станцію. Вони сподіваються, що вони тут надовго. Хоча це не так. Я вірю, що це не так. Славутич, я гадаю, для цієї мети — контролювати ЧАЕС.
Коли пролунала перша повітряна тривога вдень 24 лютого, було страшно. Але в мене бажання йти до так званого бомбосховища не було. Бо я знаю, що у місті справжніх облаштованих бомбосховищ немає. Ми живемо на першому поверсі у цегляному будинку. Він не складеться, як панельний може скластися, і у перший поверх рідко влучають.
Облаштували собі все за всіма, так би мовити, правилами. У нас квартира виходить на обидва боки будинку, коридор посередині, вікна щільно завішані. У коридорі — матрацик, подушечки, і ось дружина у мене найчастіше там була. Я десь поруч чи в іншій кімнаті просто сидів.
У нас 6 днів не було світла, перестало працювати холодне водопостачання і каналізація. Люди не знали, що робити з запасами, але погода допомогла — було холодно. Я, наприклад, вивішував відерце з запасами за вікно. Облаштовували холодильники на вулиці.
Потім запустили котельню. Один із колег колись облаштував там газовий генератор, тому зʼявилося і тепло, і вода. Так ми не замерзли. Організували підвіз дрів, у деяких дворах були мангали. Люди обмінювалися всім, була взаємодопомога. Це був хороший привід нарешті познайомитися з сусідами.
До цього ми чули, як Чернігів бомбили. І досі це продовжується. Активні дії у нас почалися десь 23 березня. Перші такі вже близькі. Надвечір стихло, 24-го посилилося і вже ближче до міста було. А наступного дня практично вже на межі міста, на блокпостах, у районі залізниці. І у кварталах, які впритул до в’їзду до міста. Це, власне, і була лінія вогню. У тих кварталах скло повибивало. Але так, щоби мінометами, гранатами закидати — ні, у місті цього не було, тож воно ціле.
Читайте також: «Белорусы — это же не россияне»
25-го увечері знову все затихло. Але почався час тривожної тиші: «а що буде завтра?» Тобто ці три дні ми були дуже напружені, знаючи, що відбувається в інших містах України. Було страшно. Гарячково читаєш новини. На щастя, зв’язок у нас продовжував працювати.
Було тривожно-жахливе очікування, що буде далі. Знаючи, що у місті немає військових частин, немає ЗСУ, ми розуміли, що силами тероборони малоймовірно, що Славутич утримають. Все одно вони (росіяни, — ред.) увійдуть до міста. Страшно було думати, а що буде далі? Коли це все-таки станеться, як вони поведуть себе?
Ці попередні дні від міського голови не було жодних повідомлень. Тобто у місті задавалися питанням: «а де мер взагалі?». З 8 березня від нього не було жодного повідомлення, раніше ж — регулярно. І 25-го десь ближче до ночі з’являється його пост. Загальний настрій такий позитивний, що мер на місці — не у самому місті, але віддалено контролює ситуацію. Ось такий посил. Забігаючи наперед, схоже, що ввечері 25-го він у полоні не був. Поліція ще числа 25-го виїхала. У військкоматі теж нікого не було.
З 24 березня у нас була комендантська година, яка продовжувалася півтори доби, до 10-ї ранку 26-го. Є телеграм-канал Славутицької міської ради, там з’являється повідомлення, мовляв, славутчани, настав час виходити о 9-й годині на мітинг. У нас із дружиною, чесно кажучи, виникло питання: треба виходити, але ж комендантська година. Зрештою її скасували.
Ми особливо довго не думали, що треба виходити. Я взяв прапор, камеру та пішли на площу. Люди поступово стікалися із різних кварталів. Народу зібралося дуже багато. Я з 1988 року живу у Славутичі, стільки людей не пам’ятаю. Якось був навіть момент, там у нас стояла невелика сцена, ще з давніх часів. Я стояв на ній і було видно, як невеликими струмками люди з кварталів підтягуються до площі. Такої картини я ніколи не бачив. Наше російськомовне, по суті, місто, вийшло. Я не думав, що стільки людей вийде. Я радий, що помилявся. Я навіть гордий за наших славутчан, що так багато вийшло людей.
Мені складно рахувати на око. Але вся наша площа біля виконкому була зайнята людьми. Не просто одинично стояли, а щільно, як Майдан. Для Славутича це дуже багато. Були гасла, але жодного за звільнення мера з полону. Люди вийшли не для цього.
Росіяни уже були в місті. І весь цей люд почав посилати їх за відомою адресою. Ніхто на них не біг, але йшли, показуючи, демонструючи, що ми без зброї і йдіть звідси, йдіть додому. Вони почали стріляти у повітря. І кидати всі ці світлошумові гранати із газом. І тут нам допомогла природа, погода. Був дуже сильний рвучкий вітер, здувало. Попадало тільки тим, біля кого вибухало. На жаль, один хлопець загинув від уламків, йому потрапило в голову. Ще двоє поранено.
І ось такою ходою росіян удалося відтиснути. Вони повільно-повільно здавали назад і вимагали, щоб ми зупинилися. Тут з’явилися люди, які намагалися з ними вступити в діалог, поговорити, щоб вони спокійно пішли, що в місті озброєних немає.
Потім з’явився мер у супроводі російських військових, наших не було. Що цікаво, на машинах був абсолютно новий знак — перекреслена буква О чи коло — на всіх, на техніці. Такого знака ніхто ніколи не використовував. Принаймні на іншій території України.
Виглядали вони дуже впевнено та стримано, контролювали ситуацію. Видно було, що вони напружені. Я стояв досить близько, знімав їх — бачив, що вони готові були застосувати зброю будь-якої миті, коли побачать чи відчують загрозу на свою адресу. Але агресивних дій від містян не було.
Коли вийшов мер, принесли гучномовець. Дали військовому, він почав пояснювати їхні вимоги: хочуть, щоб всі у місті, хто має стрілецьку зброю, добровільно здали; це не стосувалося мисливської зброї. Що вони патрулюватимуть місто на предмет виявлення озброєних осіб, а потім покинуть його, залишивши за собою контроль в’їзду та виїзду. Потім мер узяв слово, позитивне говорив, щоб зберігали спокій, що все буде добре. Вийшов наш батюшка Іоанн, з православної церкви. З Московського патріархату. І він українською мовою звертався до загарбників із проханням покинути місто і не завдавати шкоди.
Росіяни потім патрулювали місто — вони їздили містом машинами і пішим ходом. Ще вчора зранку (у неділю, 27 березня, — ред.) вони були у місті, а в обід залишили його. Але блокпост, принаймні, на головному в’їзді до міста, контролюється ними. Щодо решти виїздів нічого сказати не можу.
Росіяни кажуть, що влада у місті залишиться наша, українська. Буде організовано щось на кшталт дружин з ветеранів МВС та добровольців для патрулювання міст — щоб уникнути якихось інцидентів, мародерств, залітних гостей. Комендантська година, звичайно ж, збережеться.
Зараз у місті є заслані козачки, зокрема, від Росії — зустрічаємо молодих людей, які навіть зовні не наші. Не знаю, як це пояснити — мабуть, жителі малих міст і сіл мене зрозуміють, бо вони вирахують чужого на раз-два. Чисто візуально навіть.
Я не сказав би, що у Славутичі гуманітарна катастрофа. Швидше за все, є люди, які, можливо, навіть голодують, я не можу за всіх говорити. Але доставка товарів здійснюється депутатами; місцеві налагодили гуманітарну допомогу — відучора почали видавати і ми ось ходили отримували. Почали видавати й привезене раніше.
Комусь цукор дістається, крупа, макарони, імбир. Всім по-різному. Нам дали курку та вівсянку, трохи мандаринів. Аптеки у нас працюють. Мер казав, до речі, що інсулін завезли, а це важливо. У мене є інсулінозалежні друзі, вони дуже сильно переживали.
Магазини продовольчі не працюють. Там уже нема що купувати. До речі, спочатку Славутич врятувало те, що у нас п’ять великих мережевих продуктових супермаркетів, у них були власні запаси в магазинах. Це дуже допомогло місту спочатку, бо люди все розкупили і запаси магазинів перейшли в квартири славутчан.
В останню чергу розкуповували морозиво і шоколад. До речі, у перші дні війни алкоголь не закуповували. Народ не ломився скуповувати алкоголь, щоб запити горе, а купував те, що насправді йому для життя треба. Не горілка, а хліб. Організовували підвіз молока. Дехто вперше спробував парне, з-під корови.
У нас може налагодитись нормальний виїзд бажаючих з міста Славутич. Була інформація, що своїм транспортом можна поїхати, десь машин 15 виїхали. Виїздів зараз із міста небагато, через Чернігів вже давно закритий. Щодо виїзду з міста автобусами, то люди сумніваються, що їх повезуть у бік Києва — можуть вивозити до Білорусі та слідом до Росії.
Дуже сподіваюся, що відновиться доставка гуманітарної допомоги. Принаймні, мер запевняв, що жодних перешкод доставці гумдопомоги не буде. І домовлятимуться, щоб її відновили. Бо ці попередні три дні, коли були атаки, до нас ніхто не їхав. Я цілком розумію людей — коли бойові дії довкола міста, їхати ризиковано.
29 березня 2022 р.
Читайте також: Славутич - це Україна! Репортаж з мітингу проти окупантів
"Нехристі!": у Славутичі священник пішов до скупчення окупантів і сказав, що про них думає