Рим – зі смертю 86-літнього Сильвіо Берлусконі завершився 50-річний цикл історії Італії, пов'язаний із цією суперечливою постаттю, зазначають італійські оглядачі. На їхню думку, і в міжнародних питаннях його позиція була далеко неоднозначною. Скандально відомий підприємець і політик був тим представником європейського політикуму, котрий сприймав Східну Європу виключно через призму Росії, і відповідно не помічав України. Свою позицію він не змінив ні після 2014 року, ні після 2022.
Від початку великого російського вторгнення політик декларативно підтримував урядову позицію на користь Києва, але публічно поширював кремлівську пропаганду. Тепер у Путіна одним союзником стало менше, зауважують деякі італійські експерти.
Берлусконі любили і Берлусконі ненавиділи. Це найбільш поширена реакція італійців, коли їх запитуєш про роль цієї постаті для країни.
Коли говорять про його феноменальні організаційні здібності гуртувати єдину команду, одразу зауважують і про неабиякий хист розколювати країну.
Для шанувальників чотираразовий прем’єр-міністр був здібним і харизматичним державним діячем, який прагнув підняти Італію на світовій арені. Критики називали його популістом, котрий загрожував підірвати демократію, використовуючи політичну владу як інструмент для збагачення себе і свого бізнесу. А сам політик хизувався і завжди був переконаний, що виборці ним захоплювалися, бо їх вражала його зухвалість.
«Більшість італійців в глибині душі хотіли б бути схожими на мене і бачити у мені себе, і в тому, як я поводжуся», – сказав Сильвіо Берлусконі 2009 року під час останнього перебування на посаді глави уряду.
Золотий час прем’єрства?
На думку аналітика агенції АР, період прем’єрства Берлуcконі протягом 2001-2006 років був, можливо, його золотою епохою.
На відміну від інших, уряд правоцентриста тривав найдовше, і він спромігся підвищити міжнародний авторитет Рима завдяки дружбі з президентом США Джорджем Бушем-молодшим.
Всупереч поширеним настроям в Італії та у Європі, Берлусконі підтримав війну в Іраку під проводом США. Він відправив 3 000 італійських вояків до Іраку після повалення Саддама Хусейна 2003 року. Італія була третім за чисельністю контингентом в американській коаліції.
Шанувальник президента США Дональда Рейгана і прем’єр-міністерки Великобританії Маргарет Тетчер, Берлусконі провів реформи, які частково лібералізували трудову і пенсійну системи Італії.
Він викликав гнів після тетористичних атак 11 вересня 2001 року в США, стверджуючи, що західна цивілізація вища за іслам.
Коли в 2003 році в Європарламенті німецький депутат розкритикував Берлусконі, італієць порівняв свого опонента з охоронцем концтабору. Згодом через роки він викликав обурення, коли порівняв юридичні проблеми своєї сім’ї з тими, з якими, напевно, стикалися євреї в нацистській Німеччині.
Заявлений ліберал із любов’ю до Москви
Від початку політичної кар’єри з 1994 року Сильвіо Берлусконі завжди декларував себе євроатлантистом. При цьому він постійно шукав тісного діалогу з Москою, як цього й раніше прагнули в Італії, зауважує для Радіо Свобода Массиміліано Ді Паскуале, публіцист, автор книжок про Україну та досліджень про російську пропаганду.
«Берлусконі однозначно можна віднести до кола друзів Росії. Він однозначно позицінував Україну у великому радянському, потім російському світі. Але увага, – зауважує Ді Паскуале, – він не єдиний політик в Італії, який займав прихильну позицію до Росії та Путіна. В країні досі сильно тримається міф про сильну Росію, зокрема її культурну спадщину».
З початком гібридної агресії росіян 2014 року Сильвіо Берлусконі, хоч і будучи поза урядом і занурившись у нові судові скандали, не висловив своєї позиції про Крим і Донбас. Але він відвідав російського президента в уже анексованому Росією Криму. Так само він промовчав про російські зловживання у Грузії 2008 року, а згодом у Сирії.
На початку 2000-х років між італійським прем’єром та російським президентом вже зародилася тісна дружба, природу якої досі конкретно не з’ясовано.
Відомо про часті приватні й державні візити один до одного, спільні застілля та обмін компліментами. Особливість приватних взаємин Берлусконі з Путіним часто ставили або в заслугу італійському політику, або нещадно за це критикували.
Аналізуючи політичні переконання Берлусконі, експерт Ді Паскуале зазначає про його суперечливу позицію у питаннях міжнародної політики, а саме у ставленні до авторитарних режимів.
«Я ніколи не бачив Берлусконі як захисника українських інтересів. І це суперечить його ідеалам, бо ж він завжди представлявся як поборник громадянських свобод, прибічник вільного підприємництва, запеклий противник комуністичного режиму, і потім … не засуджуєш того, що Путін творить в Україні…Тоді ти зраджуєш принципам свободи і незалежності, які декларуєш основою своєї політичної діяльності», – зазначив Массиміліано Ді Паскуале.
Провідник Путіна
Після першого знайомства із російським президентом Путіним у Генуї 2001 року на саміті «Великої вісімки» пан Берлусконі одноосібно взяв на себе місію стати адвокатом Росії на Заході.
У той період європейський естаблішмент ще намагався зрозуміти у чиї руки потрапила Росія і чого чекати від неї, тобто від президента Путіна. Не без активної участі тодішнього італійського прем’єра 2002 року на римському військовому летовищі Pratica di mare була підписана угода про співпрацю НАТО і Росії.
Відтоді навіть заговорили про наміри Москви долучитися до військового Альянсу західних країн. Словом, Берлусконі був провідником Путіна до ЄС, згадує римський політолог Лучо Тіріннанці, міжнародний оглядач часопису Panorama. За його словами, відносини урядів на чолі з Берлусконі та Росією Путіна були не лише дуже продуктивними, а й принесли прогресивне поліпшення відносин як на приватному рівні між двома політиками, так на міждержавному.
«Це відкрило шлях для наближення Росії до Європи та США. На початку 2000-х був період, коли Росія мала наміри стати членом НАТО. То був початковий сигнал італійських правоцентристів, особливо берлусконівської партії «Вперед, Італіє!», яка прагнула наблизити Росію до Італії і до ЄС. Не сталося.
Буш віддалився від Путіна, ЄС також. Але відносини між урядами не змінювалися, італійсько-російська співпраця поглиблювалася. З початком повномасштабної агресії Росії Берлусконі і його партія були дуже розгублені, не знали, як діяти щодо досьє Путіна. Нерішучість тривала до приходу на посаду глави уряду Джорджії Мелоні (партія «Брати Італії»), яка остаточно поставила Італію на бік позиції НАТО і ЄС», – зауважив у коментарі для Радіо Свобода політолог Лучо Тіріннанці.
Майбутнє без Берлусконі
Успішний уже підприємець у будівельній та медійній сферах Берлусконі прийшов у політику 1994 року. На початку 1990-х в Італії вибухнули корупційні скандали «Чисті руки», які зруйнували політичний естаблішмент, що домінував у повоєнній країні.
Тоді ж на сцені зявився self made man, як він себе називає, крутий бізнесмен Сильвіо Берлусконі. Він заснував свою партію, взявши за її назву футбольну кричалку Forza Italiа «Вперед, Італіє!». Опинився у потрібному місці в потрібний час.
На останніх парламентських виборах у вересні 2022 року, партія набрала лише 8 відсотків преференцій виборців. Вона є третьою силою правлячої нині правої більшості разом з «Братами Італії» прем’єрки Джорджії Мелоні та «Лігою» Маттео Сальвіні. Серед членів «Вперед, Італіє!» завжди були політики як відверто проросійських, та і євроатлантичних переконань.
У питанні російського вторгнення офіційно партія одразу стала на бік України, за явним винятком її керівника. І провідну роль у цьому надають Антоніо Таяні – міністрові закордонних справ, близькому соратнику Берлусконі, переконливому європеїсту з високим авторитетом в ЄС. Берлусконі лишався єдиним сильним лідером цієї консервативної політичної сили протягом майже 30 років. Втративши такого впливового очільника, експерти гадають про політичне майбутнє провідної політсили країни.
«Партія «Вперед, Італіяє!», ймовірно, розбіжиться і навряд чи переживе смерть лідера. Принаймні, вже не буде мати тих голосів, щоб політично впливати на рішення щодо міжнародної політики. Багато хто перейде до «Ліги» Маттео Сальвіні, до «Братів Італії» або до лівих центристів Маттео Ренці. Дружба Берлусконі й Путіна була фундаментальною у відносинах Рима й Москви. Зі смертю Берлусконі можна сказати «проблема» вирішена. Ніхто не наважиться загравати з Путіним, бо італійці завжди стають на бік переможця, а Путін сьогодні таким не виглядає. І ще одне: на сьогодні «Вперед, Італіє!» не має особистості, яка б могла йти всупереч лінії чинного уряду», – вважає оглядач Лучо Тіріннанці.
Якщо говорити про урядову коаліцію Італії, то єдиним лідером, якого вважають другом Росії, залишається «лігіст» Маттео Сальвіні. Він з трудом вправляється у політичному еквілібризмі. Цей політик, кажуть, зайняв очікувальну позицію і при нагоді перший долучиться до табору переможців у російсько-українській війні. Про невизначене майбутнє партійців Берлусконі зауважує і Массимілано Ді Паскуале, адже на політичному горизонті наступника не видно. Втім, це ніяк не вплине на позицію уряду Мелоні щодо підтримки Києва, додає він.
«Багато говорять про можливого наступника в особі Антоніо Таяні, але я не певен. Він відстоює проукраїнські позиції, та часом говорить загальними фразами, які можна по-різному трактувати. Також слід пам’ятати, що й партія Джорджії Мелоні «Брати Італії», якою нині так захоплюються в Україні, має членів, котрі були і залишаються щирими прихильниками Путіна і критиками корумпованого Заходу», – висловив свої застереження Ді Паскуале.
