У Славутичі є театр, що пережив і ковід, і війну, і блекаути – але жодного разу не опускав завіси. Це народний аматорський театр «Добрий настрій», яким уже багато років незмінно керує Тетяна Бакри-Ніхельман. До Міжнародного дня театру редакція «Славутич-Інфо» записала з нею щиру розмову про репетиції під час війни, смішні сценічні курйози та терапевтичну магію, яку дає сцена.
А сьогодні, у день народження самої Тетяни, ми публікуємо цей матеріал, аби нагадати: навіть у найтяжчі часи в житті завжди є місце для сцени, творчості, щирого сміху та віри у краще.
— Театр у Славутичі з’явився майже водночас із самим містом. Люди шукали одне одного, а я — шукала акторів. Так і зійшлися, — згадує Тетяна Петрівна.
На фото: Тетяна Петрівна Бакри-Ніхельман
Саме тоді народився перший театральний колектив Славутича — «Чорна зірка». Назва мала філософський підтекст: як чорна діра в космосі втягує все довкола, а потім десь там народжується нове світло, так і театр — забирає негатив, щоб віддати глядачеві щось світле, тепле, справжнє.
— А потім я подумала: досить філософії. Люди йдуть у театр за настроєм. Вони втомилися. Їм хочеться посміятися, відпочити, поговорити після вистави. Тому придумала: "Добрий настрій", — згадує Бакри-Ніхельман.
Фото: Народний театр "Добрий настрій", з архіву колективу.
За всі ці роки, звісно, учасники театрального колективу змінювалися (хтось виїхав, хтось прийшов новий). Але театр є. І завжди поруч була вона — режисерка, педагогиня, організаторка й натхненниця.
— Мене часто питають: як ви тримаєтеся стільки років? А як інакше? Театр — це не просто робота, це частина мене. Це не просто сцена. Це — моє життя.
Фото: Народний театр "Добрий настрій", з архіву колективу.
Професіонали — не обов’язково. А от щирість — завжди
У театрі «Добрий настрій» не питають про освіту. Головне — чи горять очі. Можна з будь-якої людини зробити актора, якщо вона хоче. Приходять ті, хто не має сценічного досвіду.
— Найкраще, коли приходить людина і каже: «Я нічого не вмію, але дуже хочу». А я дивлюсь: є контакт, є іскра. Є потенціал. Такі люди — найщиріші. Вони не грають — вони живуть на сцені, — каже пані Тетяна.
Сцена для двох і трохи більше
У театрі вистачало історій, коли сцена ставала частиною родини. Були сім’ї, де грали чоловік і дружина. Були пари, які познайомилися на репетиціях. А ще — діти акторів, які виростали й самі виходили на сцену. Разом зі своїм чоловіком, Валерієм Ніхельманом (головою Центру німецької культури "Hoffnung"), вони створили простір, де кожен відчуває себе частиною великої творчої родини. У «Доброму настрої» любов до театру часто передається з покоління в покоління.
На фото: Тетяна та Валерій
— У мене грав хлопчик Олексій. Потім виріс, одружився. І якось телефонує: «Тетяно Петрівно, у мене донька — можна до вас у театр?» І я кажу: «Звичайно, можна!» І от вона вже в ролі, репетирує, грає. Це ж якесь щастя. Значить, було щось справжнє. Не просто гурток — місце, куди хочеться повертатися.
Театр, який змінює життя. І ні, це не перебільшення
У «Доброму настрої» актори не добираються — вони приходять самі. Часто — просто після вистави. Так було з Антоном. Спочатку прийшов його друг. Став грати. А потім привів і його.
Інша історія — інша вистава. Тема — наркоманія. Після завершення підходять троє глядачів:
— Кажуть: «А ми — наркомани». І далі: «Більше ми не будемо. Ми обіцяємо». Подякували й пішли. Я навіть не пам’ятаю їхніх облич. Але я ніколи цього не забуду. Для когось театр — розвага. Для когось — порятунок. Після «Демонічної жінки» до мене підійшла одна знайома. Каже: «Я була в такій депресії… Уже й жити не хотілося. А тут… я ожила. Після вашої вистави».
Фото: Народний театр "Добрий настрій", з архіву колективу.
У таких моментах і народжується віра в те, що театр — це не просто репліки зі сцени. Це — маленька терапія. А іноді й велике рішення, яке змінює життя. Не кожного, але когось — точно. А для Тетяни Петрівни та цього достатньо:
— Якщо хоч один глядач щось пережив по-справжньому — значить, ми не дарма вийшли на сцену.
Але буває, що й сама режисерка несподівано опиняється… у головній ролі.
— За день до прем’єри вистави «Собака» головна виконавиця захворіла. Запалення легень. Дзвонить з лікарні: усе, не прийде. Я бліда як стіна. Валерій мені каже: «Таню, або ти граєш, або спектаклю вже й не буде». І я розумію, що треба грати. Грала так, що її не впізнала рідна мати.
Фото з вистави «Собака». Архів колективу.
Театр «Добрий настрій» — це не про аматорські спроби. Це про те, як слова зі сцени можуть стати рішенням. Як костюм — образом. А емоція — рушієм. Тут люди змінюються. І змінюють себе самі.
Випробування: COVID та війна
Великим випробуванням для колективу став Covid. Але ми почали шукати нові форми роботи. Знімали короткі ролики, започаткували новий аудіопроєкт «Гарних снів від Доброго настрою», стали брати участь в онлайн-конкурсах. Це допомогло зберегти колектив і підтримати одне одного.
Коли почалася війна, тиша теж стала роллю. 2022 рік. Театр став іншим. Без вистав, без повного залу, без планів на пів року вперед. Але з людьми, які трималися разом, бо інакше — ніяк.
— Ми майже одразу після початку повномасштабної знову почали працювати. Не повноцінні постановки — концерти, невеликі програми. Те, що можемо. Те, що тримає людей, — розповідає Тетяна Бакри-Ніхельман. Спочатку було дивно. Усі — у стресі, з рваною увагою, внутрішнім гулом. Але дуже швидко стало зрозуміло: театр — це не пауза. Це відповідь. Навіть якщо вона — у пісні на ярмарку чи монолозі на вулиці.
Березень. Чернігів. Підвал. Кухня. Люди
У перший місяць війни Чернігів був в облозі. Там, у підвалі, сиділи її онуки. А син, військовий, — у цей час захищав місто. А Тетяна з чоловіком прихистили подружжя з Чернігівщини, яке тікало від обстрілів. Такий збіг тримав болем, але й змушував діяти.
— Було відчуття, що ми з’їдемо з глузду. Я тоді почала обдзвонювати акторів: кому що треба? І знаєте — це мене тримало. Бо я готувала для біженців, займалася побутом та… молилася.
Наприкінці березня, коли Чернігівську область звільнили від окупаційних військ і місто почало повертатися до життя, настала перша тиша. Невелика, ламка, але тиша. Тетяна й Валерій уперше за довгий час сіли вдвох і…
— Ми просто мовчали. І зрозуміли: час повертатися. Бо театр — це не звичка. Це точка опори. Це те, що тримає, коли все інше валиться. І тоді ми сказали: «Репетируємо».
Театр оживав поступово. Не виставами — спершу концертами, благодійними заходами, невеликими сценками. Те, що можна зробити без костюмів, довгих репетицій, без суєти. Але з головним — живою енергією. Репетиції відновилися. Хтось працював дистанційно. Хтось повернувся. Хтось не міг — але був серцем. Бо театр — це наш тил. Наш захист. Наш спосіб не зникнути. Часто — без світла. Без упевненості, що завтра вдасться зустрітися. Але були очі. Були емоції. І були слова після репетиції: «Ми не сміялися так давно». І цього було досить.
Хто сказав, що аматорський театр — це щось локальне, домашнє, «для себе»?
У «Доброго настрою» своя гастрольна географія: Чернігів, Чернівці, Західна Україна, фестивалі, філармонії. І завжди — повна зала. І завжди — вдячна публіка. У багатьох поїздках театр підтримував Центр німецької культури. Костюми, реквізит, декорації — це вже сімейні витрати.
Кілька людей, хто починав у «Доброму настрої» ще в 90-х, нині живуть за кордоном: у Німеччині, Ізраїлі, США. Хтось не виходить на сцену роками. Але з театру не йде. Бо тут вони залишили не тільки ролі, а й себе.
— Одна з актрис якось сказала після вистави: «Ну от, зібралися тут колишні актори». А один з акторів раптом піднявся і сказав: «Я живу зараз в іншому місті, але з театру ніколи не піду. Буду чекати роль».
І це правда. Він досі з ними — іноді онлайн репетирує, приїжджає на генеральні прогони. Знає тексти. Пам’ятає інтонації. А ще — тримає ту саму нитку, що зв’язує все докупи. Бо театр — це не тільки сцена. Це і збори після вистав, і розбір польотів, і компліменти, і аналіз, і дружба. І ті самі фрази, які повторюєш роками — як мантру. Не тому, що треба. А тому, що хочеться.
Театр існує, поки грають актори
Грають, поки є світло. А коли немає — все одно грають. Є апаратура — на акумуляторах. Карантин, війна, повітряні тривоги — усе це було. І театр міг би зникнути. Але не зник. Виступали на ярмарках, долучалися до благодійних зборів, були на концертах на підтримку військових.
Складні та важкі часи для України позначилися і на театрі. Багатьох акторів розкидало по світу — хтось виїхав за кордон, хтось не може повернутися на сцену. Один із них, Костянтин Косарев, на жаль, загинув на війні.
На фото Костянтин Косарев, фото з архіву колективу.
Фото з архіву колективу.
Для колективу це була втрата, що залишила глибоку рану. Але ті, хто залишився, — тримаються. І грають. Бо вірять: театр — це не про будівлю і декорації. Це про людей, які не мовчать, навіть коли дуже важко.
— Люди в залі тихо сидять, а потім підходять і дякують. Оце і є відповідь на всі питання: навіщо ми тут. У «Доброму настрої» жартують: тут не тільки репетиції, а й театротерапія. Бо сцена — це не лише про роль, а ще — про те, що за нею. Багато хто казав: якби не театр, я б не витримала. Особливо в складні моменти. Людина приходить у театр — і це її тримає.
Режисерка принципова та строга, навіть дуже
Тут не ставлять класику заради звіту. Тут роблять вистави, які хочеться подивитися.
— Ми про наше, про людське. Про стосунки, про кохання, про смішне й сумне водночас. У репертуарі були дуже різні вистави — і комедії, і драми, деякі грали роками. Інші — лише один раз. Але всі були про людей. Про буденне й близьке. Про те, що болить, що смішить, що змушує подумати.
— Ми не беремо вистави «просто для галочки». Я мушу відчути, що ця історія мені цікава, що в ній є нерв. Я повинна її пережити, пропустити через себе. І тоді вже можу передати її акторам. Актори працюють по-різному. Хтось одразу ловить емоцію. Хтось довше шукає. Але врешті — знаходить. І тоді на сцені народжується не просто вистава, а магія.
— Люди втомлюються від штучного. Хочуть живого. А ми — живі. І тому наш театр працює.
Грати в «Доброму настрої» — це репетирувати ввечері після роботи. Без гримерів, без костюмерів, іноді — без світла. Без сцени. Але з любов’ю. Театр — це ковток повітря. А Тетяна Петрівна — той магніт, що тримає все разом.
Прем’єра попри сирени: славутицький театр «Добрий настрій» ставить нову виставу
Нещодавно редакції “Славутич-Інфо” пощастило побувати на унікальному вечорі — «Добрий настрій» провів відкриту репетицію своєї нової вистави. Актори показали повноцінну сцену, а після — разом із глядачами обговорили побачене. Такий формат, де репетиція перетворюється на теплу творчу зустріч, зачепив кожного, хто був у залі.
А тепер театр готується до повноцінної прем’єри. І запрошує всіх славутичан стати її частиною.
«Зрада» — драма для дорослих за твором Олександра Ірванця. Це «Маленька п’єса про зраду для однієї актриси»
Не пропустіть нагоди побачити виставу, що народилася з чесної розмови, живої гри й великої любові до театру. «Добрий настрій» чекає саме вас.
