Свято 8 березня має багатовікову історію, яка починається з боротьби жінок за свої права: рівну оплату праці, право голосу та гідні умови праці. Уперше цей день відзначили 1857 року, коли нью-йоркські текстильниці вийшли на страйк із вимогою покращити робочі умови. 1910-го Клара Цеткін запропонувала зробити 8 березня міжнародним святом жіночої солідарності. У пострадянських країнах, зокрема й в Україні, сенс свята довгий час був викривлений, перетворившись на «день квітів і компліментів». Проте в умовах повномасштабної війни Україна повертає першопочаткову суть 8 березня — як символ боротьби, рівності та жіночої сили. Сьогодні українські жінки тримають зброю в руках, керують військовою технікою й демонструють, що у війни немає «жіночої» чи «чоловічої» справи.
Свято 8 березня має багатовікову історію, яка починається з боротьби жінок за свої права: рівну оплату праці, право голосу та гідні умови праці. Уперше цей день відзначили 1857 року, коли нью-йоркські текстильниці вийшли на страйк із вимогою покращити робочі умови. 1910-го Клара Цеткін запропонувала зробити 8 березня міжнародним святом жіночої солідарності.
У пострадянських країнах, зокрема й в Україні, сенс свята довгий час був викривлений, перетворившись на «день квітів і компліментів». Проте в умовах повномасштабної війни Україна повертає першопочаткову суть 8 березня — як символ боротьби, рівності та жіночої сили. Сьогодні українські жінки тримають зброю в руках, керують військовою технікою й демонструють, що у війни немає «жіночої» чи «чоловічої» справи.
Три жінки, які тримають небо над Славутичем
Редакції «Славутич Інфо» вдалося поспілкуватися з трьома жінками з ДФТГ ТРО 119-ї бригади міста Славутича: Ніною, Оксаною та Світланою. У мирному житті кожна з них мала власний досвід і професію, але повномасштабне вторгнення стало для них моментом усвідомлення: оборона міста — це справа кожного, незалежно від статі.
Ніна: командирка групи МВГ
«Я працюю на Чорнобильській АЕС у мирному житті. А зараз служу в ДФТГ ТРО 119-ї бригади міста Славутича. Я — командирка групи МВГ.»
Ніна зізнається: робота на ЧАЕС вимагає відповідальності й зосередженості. У військових умовах цей досвід став у пригоді, адже командувати групою — ще складніше завдання. Вона наголошує, що війна стосується кожного й жінки тут не виняток:
«Війна торкнеться кожного, — каже Ніна. — І потрібно бути готовими до цього моменту. Це не тільки справа чоловіків. Жінки теж несуть відповідальність за безпеку своєї країни.»
Оксана: досвід третьої штурмової бригади
«Я працюю завідувачкою кіноспортивної бази. Проходила навчання в третій штурмовій бригаді. Зараз служу в ДФТГ ТРО 119-ї бригади.»
Оксана не вагалася, коли постало питання оборони Славутича. Попереднє навчання в штурмовій бригаді дало їй упевненість у своїх силах. Вона пояснює, що страх найчастіше відчуваєш удома, коли читаєш новини, а на службі часу на паніку немає:
«Страшно буває, коли ти вдома, а коли ти на службі — просто виконуєш свої обов’язки. Там немає часу на страх. Як буде, так буде.»
Світлана: мати трьох дітей на службі
«Я працюю мамою. Наразі служу в ДФТГ ТРО 119-ї бригади.»
Світлана виховує трьох дітей і водночас вирішила не стояти осторонь, коли місто потрібно захищати. Вона звикла до чітких дій і беззаперечного виконання завдань при тривозі:
«Мої діти ставляться до цього позитивно. У нас, уся сім’я військова, по іншому і бути не могло.»
Попри різний бекґраунд, Ніну, Оксану та Світлану об’єднує відчуття обов’язку перед містом і здатність швидко реагувати у критичні моменти.
Перше суто жіноче чергування
Коли трьом жінкам повідомили, що їхня нічна зміна буде виключно жіночою — без чоловіків, вони поставилися до цього з повним спокоєм. Жодна не сумнівалася, що впорається, адже кожна з них добре знає свої обов’язки. Найбільшою несподіванкою виявилося те, скільки жартів і сміху супроводжувало їхнє чергування.
«Ми сміялися всю зміну, — пригадує Оксана. — Це не означає, що ми ставилися до служби безвідповідально. Навпаки: кожна чітко виконувала свою роботу, але при цьому не втрачала позитивного настрою.»
Дівчата перевірили машину, зброю, склад боєкомплекту та узгодили план дій на випадок сигналу тривоги. Попри цілком серйозні речі — технічні перевірки й інструктаж — вони не втрачали нагоди пожартувати:
«Якщо машина не заведеться — будемо штовхати. З кулеметом у руках, але поїдемо!» — сміється Світлана.
Саме чергування минуло без ексцесів. Ніч була холодною, та ніхто не скаржився. За словами дівчат, головна відмінність жіночої зміни полягає в тому, що вони постійно підтримували одна одну, сміялися й знаходили привід для жартів, навіть коли було напружено.
«Страх з’являється, коли ти сам на сам із поганими думками, — пояснює Ніна. — А якщо ти відчуваєш плече подруги й разом із нею жартуєш, якось не до паніки.»
Зрештою, всі завдання було виконано, машина не відмовила, і потреби штовхати її не виникло. Кожна лишилася на своїй позиції і чітко виконувала свої обов'язки.
Редакція Славутич-інфо зустрілась з дівчатами після зміни, і вони були у чудовому настрої.
Тож перше «суто жіноче» чергування виявилося цілком успішним. Попри холодну ніч і ймовірні ризики, дівчата жартували, сміялися та зберігали бойовий дух.
Ставлення до 8 березня: символ боротьби чи радянська традиція?
Останніми роками в Україні 8 березня дедалі частіше повертається до свого історичного змісту. Якщо раніше воно сприймалося як «свято весни й квітів», то тепер радше як день, що нагадує про боротьбу жінок за свої права. Для Ніни, Оксани та Світлани ця дата не про подарунки й компліменти.
«Восьме березня, як свято жінок, має бути щодня, коли тебе поважають. А не один день на рік, — каже Ніна. — А зараз, коли війна, ці дні просто стерлися. Для мене це звичайний день.»
«Нас більше вітають із Днем добровольця, із Днем захисників і захисниць, — додає Оксана. — 8 березня як свято квітів уже не має сенсу. Це радянське минуле, яке нічого не дає мені сьогодні.»
«Ми виконуємо такі самі завдання, як і чоловіки, — підкреслює Світлана. — Тому для мене 8 березня тепер про повагу до жінок, а не про букет і листівку.»
Жінки визнають, що в українському суспільстві все ще можна зустріти відголоски радянського сприйняття, коли жінкам «дозволяли» бути на п’єдесталі лише один день на рік. Але нині, кажуть вони, українки доводять свою силу не словами, а реальними вчинками.
«Не треба нам подарунків і компліментів один день, — каже Ніна. — Нам треба, щоб до нас прислухалися щодня, коли ми виконуємо складну роботу чи командуємо підрозділом. Ми не слабка стать.»
Жіноча сила, яка змінює світ
Жінки, що служать в українському війську, не просять особливого ставлення або поблажок. Вони хочуть рівних можливостей і рівної поваги. Ніна, Оксана та Світлана доводять на практиці, що можуть виконувати бойові завдання, керувати технікою та нести службу на рівні з чоловіками.
«Ми не хочемо, щоб нам казали: “Ой, молодці, ви змогли”. Ми просто робимо свою роботу. І будемо робити її до перемоги», — підсумовує Ніна.
Оксана додає, що найважливіше — це сприйняття жінок як повноцінних бійців.
«Якщо хтось досі думає, що армія — це чоловіча справа, нехай подивиться, хто тримає позиції й евакуює поранених. Жінок там достатньо. І вони справляються.»
Світлана ж найбільше чекає на той день, коли рідний Славутич і вся країна зустрінуть 8 березня без війни:
«Хочу, щоб мої діти спали спокійно. І щоб ніхто більше не говорив, що війна — це не жіноча справа. Бо ми вже довели протилежне.»
Підсумок: від слів до дій
Історія Ніни, Оксани та Світлани показує, як сучасні українські жінки щодня ламають стереотипи й доводять свою силу на полі бою. Для них 8 березня — це тепер не про «весну й квіти», а про визнання жіночої ролі в безпеці держави. Вони беруть на себе складні завдання, вартують ночами, керують зброєю й несуть відповідальність за життя мешканців рідного міста.
«Найкращий подарунок на 8 березня для нас — це перемога України», — каже Оксана.
«І щоб усі жінки могли бути собою щодня, без обмежень», — додає Світлана.
Доклавши спільних зусиль, українці поступово стирають хибні уявлення про «жіночу слабкість». Кожна з трьох героїнь Славутича доводить: жінка може бути професіоналкою в будь-якій сфері — включно з військовою. І саме так в Україні формується нова реальність, де гендер більше не визначає, чи здатна людина "тримати небо" над своїм містом.