Заслужений журналіст Украхїни, відомий письменник, автор проєкту «Служба розшуку дітей», режисер-документаліст - Руслан Горовий, вперше відвідав Славутич.
Зустріч відбулася у Загальноміському бібліотечно-інформаційному центрі.
«Я народився в м. Конотоп, Сумської області, але поїхав з рідного міста в юному віці «по-любві» на Донбас. Жив у Краматорську, де повністю перейшов на українську мову», - згадує Руслан Горовий.
За його словами, він народився у російськомовній родині, де тато і мама говорили російською, хоч всі діди і прадіди були україномовні.
«У якийсь момент у кожного з нас спрацьовує, чи не спрацьовує, такий собі тумблер, який дає відповідь на запитання – хто я? І в мене цей тумблер спрацював в 90-х роках на Донбасі, у Краматорську.
Я побачив дуже крутих людей, які говорили українською, які намагалися показати на Донбасі, що Донбас – це Україна. Для яких українська історія – це голодомор, тюрми, катівні, дурки, а не кефір, морозиво, ковбаса. Аби то була не тюрма, то за першої можливості не порозбігалися б оті дружні народи… І я там багато дізнався про історію України, яку не знав раніше. Я почав багато читати, спілкуватися, і зрозумів, що я українець», - стверджує письменник.
Він запевняє, що не має в Україні людей, які живучи в Україні, не знають української мови, у кожного може щось статися, щоб він перейшов і почав говорити українською мовою. Можна говорити і соромитися своєї вимови. Це дурня, ми всі через це проходимо - запевняє Руслан. Адже спілкуючись, ми будемо покращувати свою вимову і словниковий запас.
На його думку, є люди, які ще з якоїсь причини не говорять українською. Але не має таких людей в Україні, які не розуміють українську. Це головна відмінність людей, що тривалий час живуть в Україні, від тих, хто прийшов нас завойовувати.
До початку повномасштабного вторгнення родина Руслана встигла виїхати за кордон. Він залишився в Києві. І під час початку бойових дій почав допомагати нужденним приносити ліки, продукти, необхідні для життя речі. Пізніше, разом з двома друзями, він допомагав вивозити людей з під обстрілів і виїжджати у безпечні місця, опікувався двома сотнями людей на деокупованих територіях. Вони почали це робити з того часу, коли разом з українською армією зайшли у ці регіони.
Руслан багато допомагає українським збройникам і тим, хто постраждав від війни, особливо літнім людям, яким складно себе забезпечити найнеобхіднішим.
«Це і роблю, поки мене в армію не беруть – я не маю ока – то допомагаю на деокупованих територіях», - сумно посміхаючись, каже він.
Під час творчої зустрічі Руслан Горовий розповідав цікаві історії з життя і читав уривки зі своїх книг, викликаючи у присутніх то сльози співчуття, то сміх від тонкого українського гумору.
Уривок з оповідання. Вдалині на трасі з'явилась чорна цятка. «Везуть, – перехрестилась баба, що стояла біля воріт крайньої хати. – Везуть дитину»... Люди почали виходити з хат за ворота, молодь ставала на коліна, баби хрестилися, чоловіки без картузів втупили погляд у черевики. «Боже-боже, –зітхнула сільська вчителька Галина, коли автобус проїздив повз її хату. – Добре що Олександра недожила». Олександрових двійнят, бешкетників Степана і Богдана, обговорювали ще до того, як стало зрозуміло, що ці двоє зноситимуть усе на своєму шляху... Колона зупинилась у центрі біля пам’ятника Шевченку, навпроти сільради. З автобуса, на борту якого було написано «На щиті», військові винесли домовину. Із позашляховиків повиходили чоловіки. Обличчя одного з них видалося присутнім знайомим. «Богдане, ти?». Старий Савка, колишній шкільний кочегар, сіпнув чоловіка за рукав. «Я», повернувся той. «Гляди, і не впізнати, борода яка в тебе. Таки Степан?». «Степан». «Біда». Не знаючи, що казати, дід відішов трохи далі. Труну не відкривали, у натовпі зашепотіли, мовляв, добряче пошматувало. «Кажуть, там тільки форма». «Та ну, мелеш таке. Просто обгорів сильно». «Та не обгорів. Порізало, кажуть, осколками». Починалися промови. Нарешті сільський голова запросив до слова Богдана. «Знаєте, – той обвів поглядом присутніх. – Я довго думав, щоб такого розповісти вам про брата, і нічого не придумав за всю дорогу, але я часто згадую один випадок, що трапився з нами в університетському гуртожитку. Посперечалися ми зі Степаном, чи проб'є 16-кілограмова гиря каналізаційний люк. Якщо її кинути з третього поверху»...
Руслан Горовий є автором 15 книжок, уривки з яких читає під час турів з видавництвом «ТаТиШо», яке видає книги Руслана Горового і має слоган «Намовлено в Україні». Цього разу він завітав до нашого міста разом з Надією Козак.
Наталія Козак. Фото: Славутицька централізована бібліотечна система
«Я намагаюсь влаштовувати такі зустрічі, бо є запит на українське. Ми маємо повертати мову, яку «вибивали» роками. Тому зустрічі безкоштовні. Робота видавництва поділена на дві половини. Все, що продається в Україні, ми направляємо на розвиток видавництва. Гроші за книжки, які продаються за кордоном – на армію, або на деокуповану територію. За одну таку поїздку купили то чотири «пікапи», то дві машини для військових і 54 машини дров для деокупованих територій Київщини й Херсонщини. Ціна за книжку, яку я виставляю за кордоном, не є ринковою. Мені особисто не йде жодна копійка. Мені важливо, щоб люди задонатили і отримали собі цю книжку», - пояснює Руслан Горовий.
У Славутичі письменник також презентував свою нову книгу «Скабки». У збірці — історії, які, як говорить автор, залізли під шкіру останнього року, як болючі скабки.
У передмові до «Скабок» Віталій Чепінога пише:
«Руслан, Циган — неймовірний чоловік... Я не знаю, чи хтось ще зробив стільки для постраждалої від війни Київщини, скільки Руслан зі своїм "циганським табором"... Читати його прозу можна з будь-якого місця, будь-якої сторінки. То є книга нашого буття, як в тій Первісній Книзі. І була собі Україна, і жили в ній Люде...».
Руслан досі працює у компанії «Магнолія ТВ», у «Службі розшуку дітей». За роки програма на одному з телеканалів виросла у великий проєкт. У ньому працюють люди, які знають декілька мов, можуть спілкуватись з батьками, у яких зникли діти, знають як сконтактувати правильно з поліцією, розповідає Руслан.
«Ми ж не займаємось пошуком дітей, а лише поширенням інформації про них. В тому числі й на деокупованій території, в тому числі й вивезених у Росію. На початку війни лінія фронту ходила туди-сюди – мама там, дитина тут. Там такі історії...», - каже Руслан.
У Славутичі він читав оповідання з восьми книг. Одна з них – «Гагарін і Барселона», передмову до якої писав Андрій Кузьменко (Скрябін) – перевидається втретє. Попередні наклади давно неможливо знайти у продажу, хоча видавництво отримує на книжку запити від читачів. З цієї збірки автор прочитав оповідання «Правда».
Читав Руслан Горовий і поезію своєї дружини Людмили Горової – авторки поезії «Сію тобі в очі», яка увійшла в однойменну збірку. Текст поклали на музику гурт «Angy Kreyda».
"Це потужний вірш, – говорить Руслан Горовий. – Мова ж йде про те, що скільки ворог зробить, стільки йому й повернемо", - акцентував Руслан.
Ще він показував дитячі книги, написані дружиною, та розповідав про свою родину.
Я також придбала одну з таких книжок і дуже задоволена самими творами, іхнім оформленням і тим, як в цілому виглядає українська дитяча книга.
Директорці Загальноміського бібліотечно-інформаційного центру Наталії Портній, яка подякувала Руслану і його команді за неймовірну зустріч зі славутичанами, Заслужений український журналіст і відомий письменник Руслан Горовий пообіцяв, що обов'язково ще приїде до Славутича.
А після завершення зустрічі, Руслан Горовий назвав Славутич місцем сили.
Титульне фото зі сторінки Руслана Горового
