20 Червня 2021
1781
Українське Полісся, як складова частина ареалу прабатьківщини слов’ян, належить до найбільш унікальних історико-етнографічних регіонів Слов’янського світу. Саме тут майже до наших днів збереглися архаїчні елементи в усіх сферах традиційної матеріальної і духовної культури місцевого населення, які сягають часів формування східнослов’янських племен.
Українське Полісся, як складова частина ареалу прабатьківщини слов’ян, належить до найбільш унікальних історико-етнографічних регіонів Слов’янського світу. Саме тут майже до наших днів збереглися архаїчні елементи в усіх сферах традиційної матеріальної і духовної культури місцевого населення, які сягають часів формування східнослов’янських племен.
Внаслідок Чорнобильської катастрофи цілий материк українського духовного буття, наче міфічна Атлантида, був поглинутий радіоактивною мертвою зоною, де зупинилася цивілізація. Понад 170 поліських сіл та містечок з їхнім неповторним культурно-історичним обличчям, пам’ятками старовини і талановитими витворами сучасників перетворилися на звалища радіоактивних відходів, приречених на поступове саморуйнування і розкрадання мародерами. Сотні інших населених пунктів Полісся вразила радіонуклідна хмара. А корінні мешканці цього краю розсіялися по світу, назавжди втрачаючи найдорожче – зв’язок з рідним духовним середовищем, в якому зростали і з якого органічно переймали мову батьків та глибинні культурні традиції.
На захист історичних, духовних надбань занапащеного краю 30 років тому прийшла Історико-культурологічна експедиція Мінчорнобиля – МНС України, реорганізована згодом в Державний науковий центр захисту культурної спадщини від техногенних катастроф, у складі якого в 2011 році був утворений Музей-архів народної культури Українського Полісся.
Завдяки одержимій праці багатьох науковців на сьогодні комплексним дослідженням охоплено 686 постраждалих поліських сіл, а також 97 компактних поселень переселенців, зібрано унікальний музейно-архівний фонд, що налічує понад 47 тис. музейних предметів, 175 тис. фотодокументів, 7,5 тис. годин аудіо- і відеозаписів з фольклорно-етнографічною інформацією та 21 тис. архівних документів.
В кінці ХІХ – першій половині ХХ ст.. на Поліссі залишався традиційним жіночий комплекс зі спідницею (літником), сорочкою, крайкою, фартухом (запаскою), наміткою, постолами та свиткою. Разом з тим у той період у селянській одяговій культурі все частіше з’являються елементи міської моди. Під впливом модних тенденцій сільські жінки із заможних родин почали шити одяг з купованих тканин фабричного виробництва, використовувати незвичні фасони (сорочка на кокетці, «кохти» та ін.). Проте майже до середини ХХ ст. ці зміни не торкнулися вбрання мешканців віддалених поліських сіл і хуторів. Деякі компоненти костюма з домотканих тканин виготовляли і активно використовували до 1950-х років.
Власне такі відмінності легко прослідкувати на прикладі жіночих строїв з Чорнобильского та Іванківського районів, які демонструють традиційну ношу мешканців Київщини різного часу. Споглядаючи жіночий одяг з Іванківщини варто звернути увагу на унікальний давній поясний одяг - домоткану вовняну плахту. Виготовлена технікою полотняного ткання, де за допомогою чергування білих та чорних ниток утворюються квадрати з ритмічно розкиданими ромбами усередині. Плахта підв’язана «браним» поясом, теж виготовленим власноруч давнім способом – вертикальним плетенням, а не тканням. Цікава й сорочка, знайдена на хуторі Шевченкове. Рясно вишиті рукави, а також уставки, манжети, пазуха та комір яскраво представляють святковий одяг цієї місцевості. Стрій із Чорнобильського району унаочнює описану вище тенденцію до міської моди – пошитий повністю із фабричних тканин, декорований (сорочка і фартух) поліхромною гладдю. Варто звернути увагу на крій нагрудника, особливо на спину.
Чотири одягові комплекси дозволяють побачити, який одяг вбирали жінки і дівчата у свято чи в неділю у Народицькому, Овруцькому, Лугинському та Олевському районах Житомирщини. Поясний одяг демонструє локальне різноманіття традиційних святкових спідниць “літників” (“андарак” – с. Левковичі Овр. р-ну, “саян”– с. Зарічка Лугин. р-ну) з домотканої вовняної тканини червоного та бордового кольору. Декорування ж у всіх них різне – в Овруцькому районі перетканий кольоровими нитками у квадрати, в Лугинському композиційно схожий, але перетканий білими та чорними нитками. Повністю червоний літник з нашитою чорною смугою по низу у Народицькому районі, а от в Олевському – ритмічно перетканий поздовжніми смугами перебірним тканням. Особливим маркером представлених костюмів Житомирського Полісся є вовняні домоткані запаски (т. зв. “килимові запаски”). Вони привертають око багатством яскравих кольорів, композицією та місцевими візерунками – рогатими ромбами, зірками. Сорочки демонструють перехідний етап від давніх традиційних до новіших саме поєднанням різних технік – коли низ сорочки витканий (олевська та лугинська), а верх декорований вишивкою затягуванням (олевська), хрестиком (народицька, овруцька, лугинська).
Державний науковий центр захисту культурної спадщини від техногенних катастроф
Краєзнавчий музей м. Славутича і Чорнобильської АЕС
Центр захисту культурної спадщини в м.Славутич
Етнографічна виставка: Народне вбрання постраждалих районів Полісся від аварії на Чорнобильській АС
Засновниця проекту і онлайн школи традиційної української вишивки Prekrasa Studi - Ольга Нарбут
